Олексій Широпаєв - Про два різні народи

Олексій Олексійович Широпаєв (23 серпня 1959, Москва) —   російський публіцист, націоналіст, неоязичник. Автор великої кількості віршів.

 Закінчив Московське Художнє училище, працював художником- реставратором. Із серпня 1986 року активно публікується в націоналістичних й право-радикальних виданнях.

 У політику спочатку вступає з монархічних і православних позицій. В 1989-1992 був активістом Християнсько-патріотичного союзу, потім Союзу «Християнське відродження».

 Виступав за канонізацію Миколи ІІ. З початку 1990-х бере участь у ряді націоналістичних партій, зокрема, Фронті націонал-революційної дії (ФНРД) і Народної національної партії (ННП). Публікувався в багатьох опозиційних газетах і журналах («Земщина», «Наш марш», «Народный строй», «Завтра» і т. д.). Автор, разом із Прусаковым В. А., брошури «Слава России!» (1993 р.). У березні 2000 року погляди О. Широпаєва еволюціонували убік активного антихристиянства, обвинувачення християнської церкви в інтернаціоналізмі. Широпаєв стає критиком «імперської ідеології» Росії.

 Автор книги «Тюрьма народа: Русский взгляд на Россию» (М., 2001) і ряду інших, написаних у жанрі фолк-хісторі, у яких висловлює антиросійські, норманістські й антиєвразійські погляди, протиставляючи «авторитарній» Московії «демократичну» Новгородську республіку. Згідно з О. Широпаєвим, вся історія Росії являє собою поглинання білої раси, що її населяє, «азіатчиною», заміну історичної російської демократії авторитаризмом. Історична Русь - невід’ємна частина Європи, а традиційна для Росії антизахідницька позиція - спроба легітимізувати владу. Визнає Голодомор геноцидом українців.

Про два різні народи....

Все-таки у ставленні росіян до українців, до України таїться щось ключове, судьбоносне - для нас, росіян. Для українців Росія теж значима, але тільки як точка відштовхування, що допомагає усвідомленню своєї, української, іншості. Для росіян же Україна, навпаки, точка постійного притягування, ревнивої уваги, об’єкт поглинання як чогось «споконвіку свого» і переробки за власним образом й подобою. Ніщо так не дратує росіян, як очевидні розходження з українцями в мові, менталітеті, культурі, історичному досвіді. Якщо росіяни й визнають ці розходження, то лише на рівні розходжень, скажімо, між Владимирщиною і Рязанщиною, але ніяк не на рівні відносин двох різних народів.

Відома думка, що Росія без України в імперському плані є ущербною. Щось у цьому ж дусі говорив Бжезинський, та й не тільки він. Ця думка вірна. Але справа навіть не стільки в економічному й геополітичному значенні України для Москви. Справа, насамперед, у тім, що на традиційному російському ставленні до України, по суті, тримається російська імперська свідомість, завдяки якій російська імперія, нехай і в урізаному вигляді, усе ще існує. Підкреслюю: саме ставлення до України - не до Балтії, не до Кавказу - є визначальним для російської імперської свідомості. Як тільки росіяни відкриють для себе, що українці це ДІЙСНО інший народ - російський імперський міф впаде, а з ним неминуче скінчиться й імперія.

Треба сказати, що на словах росіяни завжди готові визнати, що українці - народ, але - увага! - «братній народ». За цією лукавою формулою криється тверде переконання, що ми - росіяни й українці - ОДИН народ, покликаний жити в одній державі зі столицею в Москві. Говорячи про «братній український народ», більшість росіян сприймають українську мову й саме українство як прикре історичне непорозуміння, історичний вивих, що виник завдяки злісному впливу Литви й Польщі. І при цьому росіяни не задаються питанням: а може, вивихом - є вони самі?

 Історично вивихнуті саме ми, росіяни. Нас вивихнула татарщина. Ще в ХІІІ столітті намітилися два протилежні історичні вектори, що визначили подальше формування українських і російських народів. Перший вектор - боротьба з Ордою в союзі з Європою, другий - боротьба з Європою в союзі з Ордою. Персоніфікувалися вони відповідно в особистостях Данила Галицького й Олександра Невського. Перший вектор - природний і логічний у культурно-історичному плані. Другий вектор - найглибше перекручення з наслідками, що далеко йдуть: культурними, державними, історичними, психологічними, моральними. І якщо король Данило - знакова фігура України, то прийомний ханський син Олександр Невський - знакова фігура Росії, її «ім’я». Таке джерело нинішніх російсько-українських відносин. Уже після цього говоритити про «два братні народи» не доводиться. Цивілізаційна ворожнеча визначена вже цими двома історичними особистостями.

 Їх можна назвати народоутворюючими. Наскільки Данило Галицький несхожий на Олександра Невського, настільки українці несхожі на росіян - у своєму ставленні до права, волі, власності. Якщо українська самосвідомість історично тяжіє до Європи, то традиційна російська самосвідомість сприймає Європу з більшим або меншим ступенем ворожості, недовіри й заздрості, зворотним боком якої виступає месіанська зарозумілість і викривальний пафос у ставленні до «прогнилого Заходу». с, звідки їх вирвали татарським арканом. Саме конфлікт між споконвічною європейською природою й нав’язаним азіатизмом історії й державності визначив російський психотип, всі його комплекси й фобії. Всі російські неврози - від пияцтва до більшовизму - звідси. Втративши Європу, росіяни захотіли її не просто забути - вони вирішили її зненавидіти, возлюбивши при цьому своє історичне нещастя, весь цей нав’язаний їм долею азіатизм. Це психологічне й розумове перекручення називається російським патріотизмом. Україна ж, завдяки Литві й - так, так! - Речі Посполитій, зберегла в собі причетність до Європи, збереглася як Русь у справжньому сенсі цього поняття. А ми переродилися в Московію, втративши споконвічну цивілізаційну ідентичність. І от це і є предметом нашої російськості, точніше московитських ревнощів, що визначає наше ставлення до України.

 Ще на Переяславській раді (1654), на горезвісному «возз’єднанні», треба сказати, досить вимушеному з боку козаків, зустрілися два різні народи, що говорили мовами різних культур. Мало хто знає, що в Переяславі козаки, погоджуючись дати присягу московському цареві, наполягали, щоб і він, у свою чергу, присягнув козакам у дотриманні їхніх вольностей. Тобто козаки заявляли себе носіями типово ЗАХІДНОЇ правової культури. Зрозуміло, це викликало обурення московської сторони, яка заявила, що «у нас не повелося, щоб царі давали підданим присягу, а вольності ваші Государем дотримані будуть». Видно, віри Москві в козаків особливої не було: чотири полки цареві в Переяславлі так і не присягнули...

 Як Росія «дотримала» козацькі вольності, добре відомо: всіма силами вона намагалася усунути українське «історичне непорозуміння». Уже незабаром після Переяславської ради почалася московизація України: насадження воєвод, згортання міського самоврядування, утиски козацтва, заохочення доносів і т. д. В 1662 році був створений Малоросійський Приказ, що перебував у безпосередньому підпорядкуванні в царя. Через нього цар затверджував претендентів на гетьманство, саджав воєвод в українських містах, будував фортеці в Україні, спрямовував дії московських і козацьких військ.

 Крім того, це відомство наглядало за діяльністю гетьмана й контролювало всі контакти українців з Московією. Про Переяславські угоди в Кремлі вже й не згадували.

 Потім був показовий геноцид у Батурині (1708) - відповідь Петра Першого на спробу гетьмана Мазепи відстояти залишки суверенітету України. Потім пішли два знищення Запорізької Січі - Петром і, остаточне, Катериною. Потім було перетворення України в набір типових губерній, царська політика русифікації й, нарешті, сталінський Голодомор як засіб придушення українського національно-визвольного опору. А зовсім недавно, у часи Віктора Ющенко, ми бачили, як Москва боролася з українським «історичним непорозумінням» шляхом маніпуляцій з газпромівськими заглушками.

 Звичайно, козакам у ХVІІ столітті не варто було вступати в настільки гостру конфронтацію з поляками, які в цивілізаційному плані були набагато ближчі козацтву, ніж московити, незважаючи на їхнє православ’я. У свою чергу й гордим полякам треба було розуміти, що від їхнього конфлікту з козацтвом виграє тільки Москва. Звичайно, була потрібна федеративна й правова реформа Речі Посполитої, що складалася лише із двох суб’єктів - Польщі й Литви. Потрібно було визнати третій суб’єкт - Україну (Русь). Так і відбулося при заснуванні Гадяцької унії (1658). Але, на жаль, пізно: ненависть козаків до «ляхів» була вже занадто велика, і проект провалився. Виникни він раніше - і в України були б всі шанси існувати сьогодні в якості повноцінної європейської держави. Та й наша, російська, доля склалася б інакше, оскільки без України Росія навряд чи перетворилася б у монструозну імперію, що, зрештою, розродилася більшовизмом. Московія неминуче увійшла б до складу цивілізованішого і сильного сусіда. І ми, росіяни, жили б зараз у Європі, не маючи за спиною Гулага й іншого мерзенного історичного досвіду. І сама історія Європи була б іншою...

 Отже, «два братніх народи». Але, як бачимо, в остаточному підсумку культурно-історичні генезиси росіян і українців зовсім різні, навіть протилежні. Ми, росіяни, звичайно, брати українцям, але брати, які піддані якійсь неприємній мутації. Ми небезпечні, начебто несемо в собі якусь руйнівну заразу, і тому нас інстинктивно цураються всі, хто живе на захід: українці, прибалти, а тепер і білоруси. Зате Китай привалюється до нас усе щільніше...

 Поряд з ідеєю «двох братніх народів» існує вже зовсім шалена ура-патріотична «концепція» «триєдиного російського народу», що нібито складається з великоросів, малорусів і білорусів. Ця міфологема розсипається при першому ж уважному розгляді.

 Мовна близькість? Упевнений, що більшість із адептів ідеї «триєдиного російського народу» не зможуть зрозуміти більшу частину розмовних фраз українською мовою. Мовні розходження між росіянами й українцями очевидні й значні. Мови в них, звичайно, споріднені, але, скажімо, сербська мова теж досить споріднена росіянинові, однак нікому з нормальних людей не спадає на думку вважати сербів і росіян одним народом.

 До речі, у сербів і хорватів мова взагалі та сама, але народи ці, незважаючи на загальний слов’янський корінь, аж ніяк не братні, а цивілізаційно різноспрямовані.

 Скажуть: їх розділила релігія. Добре, візьмемо сербів і чорногорців - одна мова, одна віра. Розходжень між ними в сотні разів менше, ніж між росіянами й українцями. Проте, незважаючи на великодержавне прагнення Сербії розглядати Чорногорію як своє продовження - не більше! - чорногорці вважають себе окремим народом із власною історією й культурою. Не буду тут вдаватися в подробиці, але, імовірно, мало хто знає, що приблизно в 1920-26 рр. чорногорці вели партизанську національно-визвольну війну проти сербської армії, що окупувала Чорногорію під приводом братньої допомоги.

 І якщо вже такі «близнюки-браття» як Сербія й Чорногорія, зрештою, розселилися по окремих квартирах, то що говорити про Росію й Україну?

 На закінчення не можна не торкнутися ще одого моменту. Гаряча російсько-українська суперечка розгортається на історієсофському, економічному, політичному полях. Це велика суперечка про Україну як таку, про її суверенітет і значимість. Йде вона і на полі культури. Тут, мабуть, головною стратегічною «висоткою», за яку борються росіяни, є ім’я й спадщина Гоголя. Аргументація російських ура-патріотів така: Гоголь писав російською мовою, називав себе росіянином - виходить, ніякої особливої української ідентичності не існує, можна говорити лише про її «обласну» малоросійську своєрідність, такий собі етнографічний відтінок. Зрозуміло, це звичайний виверт, покликаний виправдати імперську політику у ставленні до України й саме існування імперії. Пора, нарешті, сказати правду: Гоголь типологічно (я вже не кажу про походження) чисто український письменник, що мав ще й польське коріння, який писав російською мовою - в силу історичних і політичних обставин. Долю Гоголя визначила доля України в імперії. Як ще міг зробити літературну кар’єру талант, що народився в колоніальній провінції? Зрозуміло, треба було їхати в імперський центр, у Пітер, писати по-російськи, причому, ідеологічно витримано. Скажемо, на «Тарасові Бульбі» - козирній карті наших ура-патріотів - лежить явний знак політичного пристосуванства. Як відомо, було два варіанти повісті, і патетичні слова про «російського царя» у передсмертному монолозі Тараса з’явилися лише в другій редакції - по суті, Гоголь створив яскравий, поетичний псевдоісторичний лубок, який зробив вагомий внесок в імперську міфологему «возз’єднання України з Росією». Але щиросердного комфорту Гоголю це не принесло. У Росії він мучився, знемагав. Його «Вечори на хуторі біля Диканьки» - це втеча у вже неіснуючу Україну. По суті, це плач про Україну, схований у сміх, у яскраві південні фарби, у казковість, у політ стилю.

 Згадаймо, як коваль Вакула потрапив на прийом до Катерини ІІ в складі делегації запорожців, які, передчуваючи свій швидкий кінець, прибули в Петербург в надії вмилостивити «матінку-государиню». Далеко не випадково Микола Васильович звів разом ці протилежні начала: крижаний імперський Петербург і палкі посланці Січі. У різдвяну пастораль Гоголь сховав свою скорботу про загиблу козачу вільність, про Україну...

 Росія душила Гоголя, він рвався з неї, але куди йому було податися? В Україну, перетворену в Малоросію? Там він був приречений на убоге провінційне животіння. І тоді новою, ідеальною Україною для Гоголя стала Італія. В Італії він воскрес духовно, звідти він писав відверті листи, у яких «Росія, Петербург, сніги, негідники» йшли в один рядок, через кому. В Італії він «прокидався на батьківщині».

 І чим усе скінчилося? Росія в особі попа-мракобіса Матвія задушила-таки Гоголя. От і вся його історія коротенько.

 Гоголь не зміг або побоявся розібратися в собі, і це його загубило. Українсько-польську самосвідомість, що жила в ньому (характерні його відверті бесіди з поляками в Італії), він старанно, але марно давив надбудованою російською самосвідомістю. Росію, її холод, обивателів, чиновників, дивну, безвихідну історію Гоголь не любив, хоч і боявся в цьому собі зізнатися. Звідси й «Мертві душі» - ця фантасмагорична фреска стає зрозумілою саме в такому ракурсі. Створивши її, Гоголь злякався самого себе й кинувся в покаяння, до попів, у моралізування, став проповідником і вбив у собі художника. Гоголь - це жертва Росії, вона зжерла його.

 Український письменник, що заплутався у своїй російській долі, як птах у сильцях...

 Що ж, підсумуємо. Нам, росіянам, настав час усвідомити, що набуття Україною незалежності глибоко закономірно. Це історична справедливість, з якою необхідно не просто змиритися - нам треба її зрозуміти й прийняти. Розуміння, що Україна дійсно інша країна, справжній закордон - це ключ до нашого самопізнання, самокритики й самозвільнення, передумова зародження нової російської ментальності без імперських і антизахідних стереотипів. Якщо це відбудеться, все наше бачення історії й світу зміниться. Україна немов би ставить перед нами, росіянами, дзеркало. Треба чесно й безстрашно вдивитися в нього. І, як сказано в нашій же, російській, приказці, «на зеркало неча пенять…»

(Переклад з російської: http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=8559. Оригінал публікації за адресою: http://shiropaev.livejournal.com/57101.html).