Характерниками ставали люди з унікальними екстрасенсорними здібностями, схильністю до навіювання, яснобачення, телекінезу, телепатії. В основі терміну «характерник» слово характер, що має значення сукупність стійких психічних властивостей, що проявляється в поведінці. Тому характерник, це воїн, який володіє своїм психічним станом, волею і завдяки цьому може впливати на волю інших людей. До характерників було містичне ставлення, як до надлюдини.
Вони наші унікальні предки козацької доби, які мали надзвичайні можливості. Проте виникає питання - Як вони отримували такі можливості? До нашого часу дійшли відомості, що козаки - характерники мали спеціальні таємні тренувальні табори, де вчили розкриттю унікальних можливостей воїна. Згідно історичним джерелам ці центри характерництва існували на річці Буг у Карпатах, на Поділлі в Медоборах, на Волині, Київщині, Чернігівщині, Черкащині та Запоріжжі. Характерництво - це перш за все таємні знання, які були відкриті лише воїнам вже з вродженими особливими навичками.
Козаки спеціальними вправами досягали неймовірного ефекту, коли “тіло грає” (в такому разі больові удари супротивника не відчувалися). Такі козаки миттєво концентрували внутрішню енергію в ту частину свого тіла, куди спрямовувався удар нападника. Подібні явища притаманні і східним системам боротьби, наприклад, мистецтву тибетських ченців катеда і “школі залізної сорочки” в кунг-фу та карате.
Постійно займаючись самовдосконаленням, козаки оволодівали специфічними дихальними вправами, доводячи, подібно до йогів, справді невичерпні можливості людського організму. Академік Д.І.Яворницький писав, що серед козаків були справжні велети тілом і духом і що “серед інших богатирів жив Васюринський козарлюга”, який “тільки-но дихне, як від того подиху людина падала з ніг, а коли руйнували Січ, то там був такий силач, що одним подихом міг убити людину”.
Підкреслимо, що всі види козацької боротьби у процесі тренувань, оволодіння майстерністю єдиноборств грунтувалися на правилах і принципах народної моралі, етики. Порушення їх вважалося неприпустимим і мало тяжкі наслідки для тих, хто нехтував козацькими законами життя, їхніми традиціями і звичаями. Тілесне і психофізичне загартування козаків було складовою частиною комплексної і цілісної системи ідейно-морального, емоційно-естетичного і військово-спортивного виховання.
Найважливіших правил, якими керувались характерники, було декілька. Стосувались вони, зокрема, навчання молоді: “Ніколи не вчи того, хто ще не вміє”. На перший погляд, тут є алогізм, але парадоксу немає. Йдеться про те, що не можна навчити того, хто ще не досяг внутрішньої зрілості для оволодіння Знанням. У цього правила цікавий підтекст – людина сама у собі несе Знання, вчитель лише допомагає його виявити.
Друге правило таке: “Вмій робити те, чого бажаєш собі сам”. Тобто не відступати ні перед чим, не “захоплюватися” принадами світу, постійно прислухатися до свого внутрішнього голосу – він підкаже, як слід поводитися.
Третє правило стосується взаємодії людини, Знання і навколишнього середовища: “Ніколи не будь таким, яким би вважали тебе інші”. Це – про рамки вчинків, вихід за їх межі.
Дитина народжувалася, а їй уже виготовили колиску, в бильці якої зроблено отвір (“вхід”, “вихід” чогось суттєвого). Встановлювали її так, щоб промені вранішнього сонця лягали на обличчя немовляти. Отака була одна з перших ініціацій.
Навчання було тривалим і суворим. Вправи, які виконувала здібна козацька молодь, мали бути цікавими, повчальними, але і складними. Наведемо приклади.
Бачення “золотої середини”.
Спочатку козака вчили пекти хліб. Потім – розрізняти лікарські рослини та готувати ліки, заздалегідь “бачити” вплив зілля на людину. До речі, знання корисних і шкідливих властивостей рослин вважалося необхідним для всіх козаків. Характерники вивчали їх особливо ретельно.
“Розуміння поведінки і мови тварин”.
Характерник, наприклад, прикладав ліву руку до серця коня чи пса, а правим вухом слухав їхнє дихання і прагнув розуміти їх, поєднатися з ними. Через що нерідко мав вірного охоронця в таборі й товариша в бою. “Входити духом” у тварину чи птаха навчали так. Садовили юнака на стовбур дерева, як на коня. На праву руку саджали яструба. Після їх “енергетичного злиття” птаха відпускали. Козак відтоді мав бачити все те, що бачив птах з неба.
Методик навчання було безліч. Однак для кожного вони складалися індивідуально. Здібного юнака досвідчені характерники вели “шляхом знання” кожного дня. Це не обов’язково передбачало спеціальні тренування: біля вечірнього багаття точилися “звичайні” балачки про бойове життя, сутички з ворогами, події в Україні й за кордоном. А ще було доволі жартів, бо без них не міг існувати справжній “козацький дух”.
Коли вчитель-характерник вважав, що учень науку опанував, відбувався ритуал посвячення у характерники, їх існувало кілька різновидів. Один з них відбувався в степу, де опівночі розкладалося велике багаття, біля якого широким півколом сідали “старші”. Молодий характерник ставав між півколом і вогнем. Починали співати відповідних пісень, поступово створюючи у юнака належний настрій і водночас “приборкуючи полум’я”. Нарешті вогонь згасав, і відкривався широкий тунель, складений із тесаних брил. Ним ішов юнак – ніби внутрішнім простором. Місце входження туди позначали двома волячими рогами за багаттям. Через лівий, місячний, ріг відкривався шлях до простору, через правий, сонячний, молодикам іти заборонялося. Закінчувався ритуал ударом блискавки, після чого відкривався шлях до входження у різні енергетичні горизонти світу, шлях справжнього характерника.
Характерники мали свій кодекс честі, правила, якими керувалися в житті. Вони принципово відрізнялися від східних. Якщо на сході наголос робився на особистості, її внутрішньому світі, то у козацтва особисте підпорядковувалося “товариству”, загальному, пов’язаному з громадською справою.
(за матеріалами з інтернету, http://io.ua)
Немає коментарів:
Дописати коментар